75 років без Ґанді
Чи актуальні сьогодні ненасильницькі методи спротиву? Торік Республіка Індія широко святкувала свій «діамантовий ювілей» — 75-річчя незалежності. У рік 2023-й Індія увійшла у статусі найбільшої за кількістю населення країни світу, яка продовжує швидко розвиватися економічно і посилює свою політичну вагу. Нинішнього року вона головує у G20 і має щодо цього великі амбіції. Її прем’єр-міністр Нарендра Моді не втомлюється повторювати, що світові не потрібна війна, а будь-які конфлікти мають вирішуватися шляхом переговорів.
Напередодні нового року президент Володимир Зеленський обговорює з ним по телефону «формулу миру» для України і просить використати свій авторитет та імідж Індії для припинення війни. Та чи є в нас шанси на те, що пріоритет миру — стовп індійської дипломатії — повернеться в наш буремний і жахливий світ? Чи актуальні сьогодні ненасильницькі методи боротьби проти агресії та колоніалізму, які Індія колись подарувала світові і які ми знаємо як «ґандизм»?
30 січня 2023 року виповнюється 75 років із моменту відходу бапу — Могандаса Карамчанда Ґанді, якого індійці вважають «батьком нації», хоча він ніколи не обіймав визначних державних посад. Його основний внесок в об’єднання нації та свободу країни — це його власне життя, справжній шлях патріота і громадянина. Після жорстокого вбивства релігійним фанатиком усього за пів року після здобуття незалежності Ґанді продовжували сприймати передусім як справжнього апостола ненасилля. Іноді це навіть затьмарювало його імідж палкого борця проти несправедливості та експлуатації людини, настільки значними для індійців і всього світу є його ідеї мирного опору. За втілення в життя мрій про свободу, що стало дороговказом і для багатьох інших народів, магатмою, «великою душею» назвав Ґанді інший великий індієць — Рабіндранат Тагор. Сам Ґанді стверджував, що не придумав нічого нового, а лише застосував традиційні моральні настанови індійців для політичної боротьби: «Не існує чогось, що б мало назву ґандизм, і я не хочу залишати після себе якусь секту... В мене немає нічого нового, щоб навчати світ. Істина і ненасилля — такі ж старі, як гори».
Він називав себе політиком, який намагається бути святим, своє вчення описав в автобіографії як «експерименти з істиною» і казав що його послання — це його життя. «Напівголим факіром» називав Ґанді Вінстон Черчілль, який насправді боявся сили й авторитету цієї фізично слабкої, але надзвичайно міцної духом людини. «Ненасилля — це спосіб життя, який відрізняє людину від тварини», — постійно стверджував Ґанді, і в основі його боротьби лежав саме традиційний для індійських релігійних вчень принцип агімси — ненасилля.
Могандас Карамчанд Ґанді народився у князівстві Порбандар на заході Індії (сучасний Ґуджарат), у доволі ортодоксальній індуській родині вішнуїтів. 20-літнім юнаком він вирушив на навчання до Британії, за що поплатився кастою: старійшини виключили його за те, що він наважився перетнути океан. Проте в метрополії, здобуваючи юридичну освіту і ознайомлюючись із європейською культурою, він остаточно перетворився на справжнього індуса, йому не сподобалося жити за чужими цінностями. Він на все життя став переконаним вегетаріанцем, хоча в дитинстві пробував вживати м’ясо, щоб зміцнити свою надто тендітну статуру. В Англії він багато ходив пішки — з причин економії, а згодом ця звичка перетворилася на потужний політичний механізм — марш протесту проти колонізаторів. Перебуваючи в Європі, Ґанді ознайомився з християнською традицією, що справило на нього доволі цікаве враження: «Я перебував під значним впливом християнства. Проте несподівано я дійшов висновку, що у ваших священних писаннях немає нічого такого, чого не було б у наших святих книгах. Таким чином, бути хорошим індусом — те ж саме, що й бути хорошим християнином». Відтоді Ґанді завжди негативно ставився до зміни релігії віруючими, оскільки не розумів, навіщо це потрібно. «Істина — це Бог, а Бог не знає релігії», — повторював він багато разів.
У 1891 році Могандас повернувся до Індії, але його кар’єра зовсім не була стрімкою, на що так розраховувала родина, і він просто мусив прийняти пропозицію їхати до Південної Африки, де індійській спільноті був потрібен адвокат. У 1906 році саме там він розпочав свою боротьбу проти несправедливості і провів першу кампанію громадянської непокори, а в 1915-му повернувся до Індії вже відомим та заснував свій перший ашрам. Найвидатнішими віхами його політичного життя на батьківщині вважають низку масових національних кампаній, організованих Індійським національним конгресом під впливом саме Ґанді: Рух не-співробітництва з колоніальною владою 1920 р., Рух громадянської непокори 1930 р., підкріплений Соляним маршем, та Рух «Геть з Індії!» 1942 р. Про успіх такої тактики боротьби з колонізаторами свідчить той факт, що у 1945 р., коли Друга світова війна вже закінчувалася, той-таки Вінстон Черчілль сказав: «Кому потрібна ця перемога у війні, якщо ми втрачаємо Індію!»
Про Ґанді написано багато книжок, у яких автори намагаються дослідити феномен його діяльності, адже коли він вперше оголосив агімсу та сат’яґрагу основними засобами боротьби за свободу, це було великою новацією. Сат’яґрага в перекладі з санскриту — сат’я, «правда», «істина», аґрага — «рішучість, твердість, наполегливість». Отже, сат’яґрага — рішучий пошук правди, активний метод боротьби проти несправедливості, але виключно мирними засобами, шляхом агімси — «ненасилля». Багато хто не вірив у дійовість таких методів, особливо на початку політичної боротьби Ґанді, проте вони спрацювали: 15 серпня 1947 р. Індія стала незалежною країною, змусивши колонізаторів залишити її не шляхом повстань і терору, а саме завдяки громадянській непокорі. Вважаючи, що саме Індія має бути духовним учителем людства, яке втомилося від воєн, Ґанді спромігся втілити етичні норми індусів у політичну діяльність, проголосивши активний характер ненасилля — відкриту громадянську непокору та відмову від будь-якого співробітництва з колоніальним урядом. Ґанді писав у 1930 році: «Британці мають зрозуміти, що імперія кінчається. Проте вони цього не зрозуміють доти, доки ми в Індії не створимо силу всередині, яка підживить нашу волю».
Чи не є це зауваження доречним і в наш час, коли Україна протистоїть натискові останньої імперії?
Великий шанувальник Ґанді Альберт Ейнштейн колись сказав: «Можливо, наступні покоління просто не повірять, що така людина з плоті й крові ходила по цій грішній землі». Проте Ґанді був не просто взірцем особистої чесності та відданості істині. Його феномен полягає в тому, що він докорінно змінив життя своєї країни, навчив індійців гідності, привчив нікого не боятися і наполегливо йти до своєї мети. При цьому суспільні погляди Ґанді не вирізнялися передовими думками: це був різновид ідеалізму, навіть утопії, так званий «селянський соціалізм». Магатма наполягав на свадеші та кхаді: власному виробництві та домашньому ткацтві, що на селі відповідає потребам людини і природи. Завдяки використанню традиційної прядки чаракха кожен індієць матиме роботу і сам забезпечить себе одягом, вважав він. Та згодом такий утопічний підхід отримав розвиток, і сьогодні під свадеші ми розуміємо передовсім розвиток вітчизняного виробництва.
Ґандизм базується на вірі у правду і справедливість, передбачає не тільки терпимість, а й незалежність думки, велич і гордість за власну культуру. Виходячи з настанов Ганді, формувалися принципи міжнародної поведінки незалежної Індії: нація з таким величним минулим не може посідати якісь другорядні місця у світових справах або жити з острахом. Звідси випливають відомі принципи мирного співіснування «панча шила», що стали індійським ноу-хау в дипломатії, а згодом — основою Руху неприєднання, третьої сили у світових відносинах часів блокового протистояння.
Слід відзначити, що, оскільки ґандизм характеризувався відчутними проявами ідеалізму, як стиль державної поведінки він не завжди мав підтримку всередині країни. Вважалося, що ідеалістські підходи не могли надійно гарантувати захист національних інтересів. Це викликало побоювання серед більш прагматично налаштованих лідерів нової незалежної Індії, а згодом призвело й до істотних змін, як-от набуття де-факто ядерного статусу у 1998 р. (годі й казати, що Ґанді завжди був проти використання ядерної зброї, і будь-якої зброї взагалі).
Окрім теорії ненасилля, традиційний світогляд індійців передбачав сприйняття світу як цілісної, єдиної родини — «васудгейва кутумбакам» (санскр. वसुधैव कुटुम्बकम्), що його Ґанді поділяв повністю. Ця концепція «весь світ — одна родина» є основою сучасної зовнішньополітичної стратегії Республіки Індія і вже оголошена офіційним гаслом для головування Індії у G20 нинішнього року. Перед організацією та її головуючим — Індією постали складні виклики: сучасний світ сповнений релігійної нетерпимості, національної ворожнечі, нерівності, користолюбства та інших проблем. Раніше це вже стало приводом до того, аби визнати поразку гандизму як учення, що виявилося неспроможним змінити такий порядок. Війна в Україні тим більше не надихає на думки про ненасилля.
Однак є й інші підходи, з вірою в те, що методи Ґанді залишатимуться актуальними. Про визнання гандизму свідчить той факт, що 2007 року Генеральна Асамблея ООН спеціальною резолюцією ухвалила щорічне святкування дня народження Ґанді 2 жовтня — як Міжнародний день ненасилля. Ґанді, на відміну від багатьох своїх послідовників (Нельсона Мандели, Десмонда Туту, Вацлава Гавела, Леха Валенси, Матері Терези), не отримав Нобелівської премії миру, проте у 1999 р., за опитуванням ВВС, його було названо «людиною тисячоліття». Після 11 вересня 2001 р. та антитерористичної операції у відповідь у багатьох університетах і коледжах США та Європи викладається навчальний курс «Гандизм», а послідовники різних релігійних вчень — буддизму, ісламу, християнства — все ще називають його «апостолом ненасилля».
Та чи можемо ми говорити про актуальність ідей Ґанді саме тепер, коли, здається, порушено всі правила співіснування, у світі знову запанувало насильство і веде нас до прірви? Чи маємо право впасти у відчай і назавжди відмовитися від того, чого вчив Магатма? Чи, може, ще залишилося місце для його ідей, принаймні частково, навіть у ці темні часи? Здається, що так.
Наприклад, сат’яґрага: «наполегливість в істині» зараз для кожного українця — стійкість та віра в перемогу, взаємопідтримка, впевненість у тому, що наша колективна рішучість здатна побороти ту нечисть, яка наважилася перетнути наші кордони і щодня несе лихо та страждання. Не просто мрія про перемогу, а впевненість у ній — так має виглядати зараз українська сат’яґрага. Як колись індійцям, нам не залишили вибору: імперія (в нашому випадку — остання) має зникнути. Ми на своїй землі, за нами правда, і в нас немає сумнівів — як не було їх свого часу в Ґанді та його послідовників..
Складова сат’яґраги — відмова від співпраці з колонізаторами. Не читати британських газет, не носити виготовленого в метрополії одягу, не купувати англійських тканин, а натомість виготовляти свої, вчив Ґанді. Ось чому таким популярним стає домотканий одяг кхаді. Це був вияв іншого гасла Магатми — свадеші, вітчизняне виробництво, хай і кустарне. Але з таким методом і українці давно знайомі: тавруючи від 2014 року російські товари, ми навчилися чудово жити без них, підтримуючи натомість вітчизняних виробників і демонструючи «своє» всьому світові. Ми з гордістю кажемо «Вироблено в Україні». А саме цього вчив Ґанді — пишатися своєю нацією.
Не співпрацювати з агресором і не купувати російське (тим більше що, крім газу й нафти, купувати там абсолютно нічого) — ось що мають робити справжні друзі України та громадяни різних держав, які мають у серці відчуття справедливості. Необов’язково для цього брати зброю до рук (і порушувати принцип агімси), але не потрібно брати до рук і будь-що російське. Можна навіть не сперечатися з тими прибічниками «руского міра», досить просто оминати їх стороною, як колись цуралися людей із проказою. Бо «руский мір» — це і є сучасна проказа російського суспільства.
Відмова від усього російського (принаймні зараз, поки триває страшний терор проти України) буде реалізацією настанов Ґанді. У світі є багато чудових речей, виготовлених в інших державах, то чому не можна протриматися певний час в «антиросійському карантині»? Вже скільки написано про те, що недостойна всесвітньо відомого театру Ла Скала історія, коли він розпочинає свій сезон оперою «Борис Годунов». Ну хіба італійці не мають у своєму репертуарі інших вартісних опер? А навіщо було запрошувати до участі в конкурсі «Міс Всесвіт» представницю держави-агресорки? Щоб світ побачив її криваво-червоний костюм і знов упевнився в людожерських настроях недоімперії? А як бути з тим, що лише 9% західних компаній вивели свої капітали з РФ, решта продовжує там працювати? (18% американських дочірніх компаній, які працюють у Росії, були повністю виведені з часу вторгнення в Україну, з РФ вийшли тільки 15% японських компаній та 8,3% компаній із ЄС.) І чи не можна утриматися від походів у російські ресторани та на російські виставки, адже кожна копійка, заплачена в російському закладі чи на «великокультурному» заході, знову піде на війну. Поки що це війна проти України, та якщо її не зупинити, наступним може стати будь-хто.
Зрештою, став же можливим Давос-2023 без участі росіян? Світ не обвалився, і бізнес не занепав, та й культурно-медійних заходів не бракувало.
Якщо Росія не розуміє, що «весь світ — одна родина», і не хоче жити за родинними правилами цивілізованого світу, то чому весь світ має підлаштовуватися під її ганебні звичаї та нікчемні вимоги? Людство має відмовитися від усього російського, як колись Індія відмовилася від усього британського. Це і буде сучасний гандизм.