Універсальність вайшнавізму та місце української культури в ISKCON

Статтю присвячено світоглядним та ідентичнісним аспектам розвитку української громади Міжнародного Товариства Свідомості Кришни (ISKCON), а саме місцю української культури в житті Товариства та окремих адептів вайшнавізму в Україні. Така постановка проблеми обумовлена тим, що у вайшнавізмі велику роль відводять власній, індуїстській в своїй основі культурі, яка є невід’ємною частиною релігійної практики вірян, у зв’язку з чим природно виникає питання, чи є місце локальним (національним) особливостям в орієнтованому на індуїстську культуру міжнародному релігійному русі. Стаття є результатом польових досліджень, які авторка почала проводити з 2015 року й котрі з 2019 року набули системного характеру. У дослідженні було застосовано якісні методи соціології, насамперед глибинне інтерв´ювання та включене спостереження. Матеріал був зібраний у громадах малих та великих міст Україні — в Києві, Львові, Рівному, Донецьку (віддані з громади Донецька перебували на підконтрольній Україні території), Харкові, Маріуполі, Бердянську, Краматорську. Серед опитаних відданих в тому числі були адміністратори храмів та магараджі.

З’ясовано, що в українській громаді ISKCON, так само, як і в будь-якій іншій по всьому світу, сама теологія вайшнавізму формує ставлення до національної культури — метою вайшнава є радше розототожнитися з усім матеріальним, в тому числі з національною культурою, яка є атрибутом матеріального світу, ніж ідентифікуватися з нею. Тому природно, що на рівні громад українську культуру не культивують. Втім, беручи до уваги постколоніальний контекст розвитку нашої держави, серед адептів є ті, які мають сентимент до української культури й виявляють його у особливий спосіб, який дозволяє вписати його у вайшнавську картину світу — національна культура набуває для них виняткового значення через причетність до давньої арійської культури та через пошуки спільних рис із нею в мові, мистецтві, способі життя тощо. Таким чином, для багатьох українських вайшнавів т. зв. «трипільсько-арійські теорії українського етногенезу» виявляються привабливими та актуальними. У цьому і виявляються національні особливості українського Товариства Свідомості Кришни.

Важливість вайшнавської культури в ISKCON

У теології та практиці вайшнавізму Міжнародного товариства свідомості Кришни (далі — ISKCON) не можна не помітити деякої суперечності в тому, що з одного боку вайшнавізм — це «релігія душі» й всі люди, за уявленнями вайшнавів, перш за все є дживами (душами), а всі атрибути матеріального існування людини є другорядними і несуттєвими, а з другого — це релігія, в якій вайшнавська культура, яка в основі своїй є індуїстською, а особливо її зовнішні прояви, такі як їжа та одяг, мають принципове значення. Не можна бути по-справжньому вайшнавом не носячи дготі^[1], не вживаючи вайшнавську їжу, не знаючи принаймні базових санскритських понять та місць індійської сакральної географії. З одного боку, одяг для вайшнавів не важливий у тому сенсі, що відданий не має концентруватися на ньому і надавати йому якогось більшого значення, ніж просто функціонального. Інша справа індійський одяг — він є частиною вайшнавського етикету в храмі й відданий, який не має індійського одягу, має замінити його принаймні схожим і таким, який відповідає вайшнавським нормам — має відповідну довжину і закриває певні частини тіла. Стосовно їжі, представники громади запевняють, що вона не має бути принципово індійською, аби була приготована з любов’ю. Тому національна їжа також допустима. Принципово, щоб вона була вегетаріанською, а рецепти якої кухні при цьому використовують, не так важливо. «Італійські, наприклад, індуїсти готують італійську їжу, росіяни готують борщ» — пояснив в інтерв’ю місцевому телеканалу в Томську відомий вайшнав та правозахисник Олександр Шахов у зв’язку з резонансним судом над Бгаґавадґітою в сибірському місті у 2012 році^[2]. Все ж на практиці прасад^[3] по великих храмах у всьому світі здебільшого складається з індійських страв, серед яких переважно рис, дал, сабджи, самоси, качорі, роті (чапаті), халава, різноманітні гулаб-джамуни та інші страви, у приготуванні яких застосовують традиційні індійські рецепти та суміші спецій. Показово, що вайшнави по всьому світу називають страви їх індійськими іменами, навіть якщо вони мають приблизні відповідники у місцевій кухні. Наприклад, однією з найулюбленіших страв вайшнавів є сабджи, яка в основі своїй майже нічим не відрізняється від українського рагу або тушкованих овочів. Тим не менше, цю страву ніхто не називає рагу. Тож як так сталося, що в релігії, у якій матеріальним проявам буття відводиться таке незначне місце, важливими виявляються одяг, їжа, зачіска, знаки на тілі та обличчі (тілака^[4], шикха^[5])? Для вайшнавізму ISKCON такої суперечності просто немає, бо в його теології вайшнавізму є конкретні пояснення стосовно цього. Та дослідницьким завданням в цьому випадку було не тільки з’ясувати, як це питання вирішується в межах теології вчення, а передусім як українські адепти вайшнавізму цієї сампрадаї^[6] вирішують його для себе і яке місце у їхньому досвіді та ідентичності займає українська культура. Це питання стає ще більш цікавим та актуальним в контексті більш ширшої проблематики — як у міжнародній релігійній організації, у якій велика роль відводиться вайшнавській (читай — індуїстській) культурі, знаходиться місце національним особливостям. Теологія вайшнавізму може окреслити лише ставлення т. зв. ідеального вайшнава до цього питання, практика окремих громад та окремих відданих може відступати від ідеалу, проголошеного вченням, або допускати варіанти в його межах. Польова робота потрібна саме для виявлення цих варіантів. Попри те, що в Україні студії з ґаудія-вайшнавізму проводяться досить активно, головно завдяки діяльності Міжнародної релігієзнавчої школи «Вайшнавська традиція крізь століття», яка розпочала свою роботу у 2012 році^[7], і в межах якої українські вчені розробляють тему в текстологічному, теологічному, історичному та філософському аспектах, системних польових досліджень української громади ISKON до цього часу не було проведено і публікацій, які б торкалися питань сучасного життя української громади, вкрай мало^[8]. Саме тому для розробки цього питання у 2019 р. було проведено польові дослідження, які мали на меті з’ясувати стан сучасного розвитку вайшнавської громади в Україні, зокрема і питання національної ідентичності та місця національної культури у житті Товариства.

Головними методами дослідження були якісні методи соціології, насамперед глибинне інтерв´ювання та включене спостереження. Це методи, які використовуються в так званій гуманістичній парадигмі в соціології, які звертають свій погляд на людину з її власним досвідом, баченням ситуації і, що найголовніше, наративом. Матеріал був зібраний у громадах малих та великих українських міст — в Києві, Львові, Рівному, Донецьку, Харкові, Маріуполі, Бердянську, Краматорську, де було взято інтерв’ю у відданих, серед яких були адміністратори храмів та магараджі. Та перш, ніж перейти до бачення українськими вайшнавами цього питання, потрібно з’ясувати, яке місце у вайшнавізмі загалом відводиться культурному різноманіттю.

Не зважаючи на жорстке протиставлення матеріального та духовного світу, вайшнави вважають, що Кришна присутній в першому так само, як і в другому. Матеріальний світ є не сам по собі, а для Кришни, для його задоволення. Вайшнави носять індійський одяг та їдять індійську їжу не тому, що інша гірша, а тому, що це приємно Кришні. В основі релігійного досвіду вайшнава лежить прагнення принести задоволення Богу, відданий впевнений, що він справді щось може дати Богу — звідси і витікає усвідомлення відповідальності та вайшнавських правил та приписів [Карпицкий 2016; 100]. Матеріальне тіло теж належить Кришні, тому і поводитися з тілом треба так, ніби годуєш та одягаєш не себе, а Бога, звідси витікає, що вайшнав не може харчуватися будь-як, хай навіть дотримуючись вегетаріанської дієти. Їжа має бути приготована з любов’ю, з найкращих продуктів у чистому місці і гідною людиною.

Також вайшнавізм знімає всі суперечності тим, що декларує свою універсальність. Сам засновник Міжнародного Товариства Свідомості Кришни Бгактіведанта Прабгупада Свамі уникав терміну «індуїзм» стосовно своєї культури, проголошуючи, що вайшнавізм — це значно ширший феномен. Вчитель хотів позбавити вайшнавізм його етнічних конотацій. Універсальний характер вчення, на думку вайшнавів, виражається в тому що його можна застосувати не лише до духовної сфери життя, а і до інших — соціальної, ментальної (інтелектуальної та емоційної), фізичної^[9]. Така теза не позбавлена сенсу хоча б тому, що вайшнавська культура (як і будь-яка індуїстська в принципі) не просто є частиною життя людини, вона є самим життям. Інакше кажучи, вайшнавська культура охоплює найгрубіше повсякдення вірянина, а не присутня в його житті лише у спеціально відведений для цього час і у спеціально відведеному для цього місці, як це можна бачити у модерній європейській концепції релігії^[10]. Саме тому радикальна теза деяких релігієзнавців про марність поняття «релігія» стосовно Індії видається небезпідставною, так само як небезпідставним є марність виділення релігійної сфери як окремої поруч із іншими сферами буття. Вайшнавська культура — це саме те, що поєднує філософію та практику. Універсалізм полягає у відсутності розриву між філософією та практикою. Тож вайшнавізм часто самі ж адепти називають не релігією, а способом життя, або навіть наукою, наукою життя. Як висловився Дгірашанта-дас Ґосвамі Магарадж з Англії, який відвідував Україну восени 2019 року: «Як ви бачите, тут, в Україні, так багато людей говорять про ведичну культуру. І це не тому, що це — релігія. Це не релігія взагалі, це — спосіб життя. Ми починаємо рано вранці та закінчуємо в кінці дня, щодня, не лише щонеділі. Тому це навіть не релігія, це віра, система вірувань. Сьогодні одна релігія, завтра інша, але [вайшнавізм] це не релігія, це спосіб життя, це — наука, практичний науковий спосіб життя». Її всеохопний, практичний характер знімає питання конкуренції культур, адже у вайшнавській культурі вбачається засіб (інструмент) духовного вдосконалення, чого національна культура не дає. Вайшнавська культура таким чином виявляється виключеною з ряду інших культура через свою універсальність та принципово інші функції, ніж у національної культури, тож як між цими культурами можуть виникнути суперечності?

Також універсальний характер вайшнавізму забезпечений сакральними текстами, найперше Бгаґавадґітою, яку вважають такою, яка виражає загальнолюдські вічні істини, актуальні для всіх, незалежно від культури та часу. Вайшнавізм об’єднав у собі те, що мають інші культури, тому він не може їм суперечити, а лише збагачувати та доповнювати їх. «Всі культури у вайшнавізмі об’єднує священне писання — Бгаґавадґіта» — сказав президент храму в Бердянську Трібганга-дас, що по суті є тією ж думкою про універсальність вайшнавської культури. Ба більше, універсальною священну індуїстську «Пісню Бога» зробив сам Бгактіведанта, перетворивши її власними коментарями на " Бгаґавадґіту як вона є«. Як підмічає дослідниця М. Шевчук, принципи роботи Бгактіведанти з Бгаґавадґітою цілком і повністю обумовлені методологічним підходом автора до інтерпретації вчення Бгаґавадґіти як Універсального Вчення, де Кришна виступає як Досконалий Вчитель [Шевчук 2008, 127]. Також авторка справедливо підкреслила зміну розуміння функції Бгаґавадґіти в нових умовах. «Претензії на універсальність, істинність та авторитетність вчення Кришни визначають як стиль і форму викладу » Бгаґавадґіти як вона є«, як і саму ґіта-бгаш’ю Бгактіведанти. Саме розуміння функції Ґіти в нових умовах зазнає низку трансформацій. У цих умовах розуміння функції Ґіти змінюється: від інструмента для відтворення та ретрансляції механізмів традиційної культури, який включає в себе триєдиний комплекс ментального, вербального та фізичного актів рецитації священного авторитетного тексту (формула «тат твам асі»), до виведення на перший план проблеми гносеологічної та онтологічної доказової бази як «історичної першості вчення», так і його позачасової універсальної істинності порівняно з іншими вченнями" [Шевчук 2013, 198].

Втім, сакральні тексти вайшнавізму хоч і можуть трактуватися в універсальному ключі, та з іншого боку навпаки поміщують вайшнавізм в дуже конкретний культурний контекст. Сам Кришна, а також його втілення Господь Чайтанья — народилися на індійській землі й всі значущі та знакові події їхнього життя також проходили в Індії. Сакральна географія ґаудія-вайшнавізму — це мережа священних місць, освячених присутністю великих божественних особистостей. Місто Матхура, де народився Кришна, місто Вриндаван, де він провів дні свого дитинства, місто Маяпур, неподалік якого сталося явлення Чайтан’ї Магапрабгу, втілення Кришни, місто Пурі, яке вважається центром поклоніння вайшнавському божеству Джаґаннатху — це лише декілька з сотень священних місць та тисяч вайшнавських храмів, у які кожен вайшнав мріє попасти за своє життя. Тож вайшнавізм тісно прив’язаний до сакральної географії Індії, а якщо врахувати те велике значення, яке паломництво займає в індуїстській культурі в принципі, можна уявити, наскільки велику роль відіграють священні місця в релігійному досвіді вайшнавів ISKCON. Спілкуючись з відданими, часом виникає враження, що вони живуть у іншому світі, в якому Вриндаван та Маяпур ніби існують не за тисячі кілометрів, а десь неподалік, так, ніби паломництво — це не якась конкретна подія в просторі і часі, а трансцендентна подія, яка уже відбувається тут і зараз. Віддані постійно апелюють до святих місць, висловлюючи бажання попасти туди вперше, або ж знову і знову їздити туди, деякі обирають оселитися в священному місці, інші ж підкреслюють, що не обов’язково селитися прямо в сакральному місці, адже воно вже є на духовному плані й найважливіше досягти і осягнути його саме там. Вайкунтха Према-дас з Рівного зізнався, що був в Індії шістнадцять разів. Тому вайшнавський релігійний досвід можна умовно назвати паломницькоцентричним та ще й таким, який пов’язаний з Індією.

Крім того, зовнішні атрибути вайшнавської культури, такі як одяг та їжа, віддані наділяють проповідницькими функціями. Вайшнавський одяг, прасад, зачіска та знаки на тілі є маркерами, які дозволяють в публічному просторі одразу ідентифікувати відданих Кришни. Цю тезу влучно озвучив президент храму ISKCON міста Донецька Антакела Прабгу: «Прабгупада казав, що це — наша проповідь. Ми маємо звернути на себе увагу. Якщо ми будемо у звичайному одязі, або без знака на лобі, хто зверне на нас увагу? А так, люди бачать: «о, Кришна!», і згадують про Бога, вони бачать православного священика в чорній рясі, в них одразу ж внутрішня повага проявляється, міліціонера бачать: «о, це представник закону», так само вони бачать нас. Ну, це не принципово важливо. Це не принципова концепція одягу. Це — форма проповіді».

Також розрив між трансцендентністю, яка в принципі характерна для індуїстської культури, та великим значенням, якого надають саме вайшнавській культурі, може бути подоланий ідеєю про те, що зовнішні атрибути культури (зокрема, одяг), обумовлюють людську поведінку і самовідчуття. Вайшнавізм виходить з того, що спосіб, у який людина виконує всі побутові діє, має на неї вплив. Наприклад, як людина одягнена, так вона себе і почуває. Вважається, що одяг обумовлює людину. Одяг дисциплінує людину. Звідси припис носити вайшнавський одяг. «Якщо Ви вдягнете боксерські рукавиці, то Вам що захочеться? Кудись вдарити» — влучно проілюстрував цю думку Антакела-дас.

Цікаво, що принциповість вайшнавської (ведичної) культури для вайшнавізму за історію існування поділяли не всі. Один із вчителів ISKCON харизматичний Ґрідаянанда Ґосвамі Магарадж (народ. 1948 р.), не зважаючи на те, що він є одним із найбільш відомих учнів самого Шріли Прабгупади й стояв, так би мовити, біля витоків, переконаний, що часи гарінам^[11] в кольорових сарі на вулицях мегаполісів минули. Для того, щоб рух Харе Кришна поширювався на Заході й став зрозумілим та прийнятним для жителя сучасного великого європейського чи американського міста, треба максимально позбавити його ведичної атрибутики, яка може дратувати багатьох людей на Заході. Тому він закликав вдягнути звичайний європейський одяг, взутися, оспівувати святе ім’я під гітару не у храмі, а в приватному просторі, чим здійняв дискусію по всьому вайшнавському світу, яка продовжує точитися досі і навряд чи коли-небудь згасне, зважаючи на неоднозначність питання. Свої ідеї Ґрідаянанда Ґосвамі Магарадж втілив у проекті Krishna West, який він заснував 2013 року і місію якого він означив як «просування Свідомості Кришни у Західному світі» [Mission]. Цікаво, що такий радикальний проект знайшов своє місце в ISKCON — Керуюча рада (Governing Body Commission) дійшла згоди, що проект Krishna West є частиною ISKCON, а не окремим рухом, розвінчавши уявлення про те, що проект Магараджа є новим, окремим від ISKCON, і таким, який змагається з ним [GBC Meeting...]. Треба зазначити, що проект Krishna West не унікальний. Тут і там виникають «секулярні» вайшнавські проекти, які покликані комунікувати вайшнавські істини без прив’язки до вайшнавської культури, тобто без акценту на ритуальний бік релігії та в позахрамовому контексті. Так, популярності набирає проект «Благість» вайшнава Олега Торсунова, клуби якого відкриваються не лише в багатьох містах України та Росії, а й інших країнах на різних континентах. «В рамках клубів проводяться теплі зустрічі, на які може прийти кожен, кому цікаве спілкування в благості, хто хоче набути хороших друзів, ділитися своїми реалізаціями та обмінюватися досвідом. Зазвичай зустрічі проходять за спеціальною програмою в кого-небудь дома або в орендованому приміщені (виділення. — Ю. Ф.)» — значиться на сайті клубу^[12]. В Україні такі вайшнавські клуби функціонують у таких містах як Бахмут, Дніпро, Донецьк, Запоріжжя, Київ, Львів, Маріуполь, Новоазовськ, Одеса та Стаханів. Такі проекти доводять, що хоч вайшнавська культура важлива для вайшнавізму, але нею він не вичерпується.

Місце національної культури в теології вайшнавізму

Принципове прийняття вайшнавської культури як способу життя видається очевидним у вайшнавізмі, інше питання, яке місце займає в ньому національна (етнічна) культура, чи не займає жодного. Звісно, в межах ґаудія-вайшнавізму, який виник в Індії і протягом 500 років не виходив за її межі, просто не могло виникнути проблематизації цього питання, але з того часу, як вайшнавізм почав поширюватися світом головно завдяки проповіді Бгактіведенти Прабгупади, вайшнавізм вже не міг його оминути, адже бгактами^[13] почали ставати люди з найрізноманітнішим культурним походженням. Так само очевидно, що якоїсь особливої ролі національним культурам в ISKCON ніколи не було відведено хоча б з тієї причини, що вайшнавська культура лежить в його основі. Все ж у вайшнавізмі сформульоване ставлення до неї і визначене її місце в картині світу. Це місце обумовлене фундаментальним для вайшнавізму поділом світу на духовний та матеріальний. Усі зовнішні атрибути будь-якої культури (одяг, їжа, традиції, мова) належать до матеріального світу, інакше кажучи, вважаються атрибутами тіла, а не душі. А оскільки вайшнави прагнуть до трансцендентного світу, будь-які прояви матеріального виявляються другорядними та неважливими. Якщо з духовними речами вайшнав має ототожнитися, то з матеріальними навпаки — розототожнитися. Тож ототожнення індивіда з власною національною культурою є такою ж ілюзією, як ототожнення з власним тілом. Природно, що згідно з вченням Шріми Прабгупади культивування національної ідентичності та культури не має цінності для духовного розвитку особистості. Також вайшнавська культура, на думку відданих, виявляється ближчою до духовного світу, адже є інструментом, за допомогою якого Кришні можна принести задоволення. Саме тому, як сказав Антакела прабгу: «Шріла Прабгупада не йшов на компроміси. Він зберіг вайшнавську традицію в чистості і у спадковості». Хоча в теології вайшнавізму однозначно і прозоро сформульована позиція стосовно національної ідентичності та культури, все ж громади та окремі віддані у різних культурних традиціях по-різному визначаються стосовно культурного спадку власної країни і стосовно власної національної ідентичності. Україна — не виняток й для українських відданих це питання стоїть гостріше зважаючи на постколоніальний контекст, в якому формується сучасна українська культура.

Національна культура в картині світу українського вайшнава

Загалом українська громада ISKCON, слідуючи вченню, приймає його позицію стосовно національної культури, тому на рівні адміністрації не культивує залучення в національні справи. Така позиція не є самоочевидною: в інших релігійних рухах орієнталістського походження на території України можна спостерігати протилежний підхід. Наприклад, у Сагаджа-йозі, яка також почерпнула багато елементів з індуїстської культури — починаючи від індуїстських сакральних текстів і мантр, закінчуючи бажаністю вдягати індійський одяг на пуджі^[14] — все ж національна культура набуває принципової цінності. У вченні Сагаджа-йоґи про тонкі всепроникні вібрації, є ідея про те, що кожна земля також має свої вібрації, що випливає з думки, що наша планета, так само як кожна людина, теж наділена тонким тілом. Відповідно, якщо людина перебуває в резонансі з вібраціями своєї землі, поважає їх та культивує, це має сприятливий вплив на неї. Повага та любов до землі, на якій народився, є частиною дгарми^[15] Сагаджа-йоґи, у зв’язку з чим національна культура набуває самоцінності. Бажаною мовою протоколів пудж, офіційних заходів, перекладів текстів ґуру^[16] тощо є українська мова, а українську етнічну культуру активно культивують та підтримують шляхом організації виставок національних ремесел, участі у публічних святкуваннях національних свят та багатьма іншими способами. Цікаво спостерігати, еволюцію ставлення до української культури в межах руху Сагаджа-йоґа — посилення уваги до української мови та культури є тенденцією останніх років, яка, ймовірно, пов’язана з загальноукраїнським піднесенням національної свідомості у зв’язку з Революцією гідності. Звісно, не можна сказати, що повага до власної культури не є частиною вайшнавської дгарми, просто у вайшнавізмі цьому не відводять якоїсь особливої ролі: повага — це не те ж саме, що свідоме цілеспрямоване підтримування та культивування. Відсутність поваги до місця народження матеріального тіла, як би висловилися вайшнави, є такою ж адгармою^[17], як відсутність поваги до Бога, іншої людини, тварини тощо.

Мова — це атрибут тіла, яке в свою чергу є атрибутом матеріального світу, тому мова спілкування для ISCKON не є принциповим питанням. У цьому вповні можна було переконатися, перебуваючи на недільних програмах у вайшнавських храмах міста Львова, Луцька та Рівного. Ці міста показові тим, що попри те, що більшість населення Галичини і Полісся у побутовому спілкуванні використовує українську мову, при проведенні колективних заходів немає установки принципово користуватися українською мовою. Відданий Вайкунтха Према-дас — президент храму міста Рівного спілкується з відданими російською мовою, адже це мова його побутового спілкування й він не має коренів на Західній Україні. «Так, я скажу, що я російською звик спілкуватися і жодних проблем в спілкуванні немає, люди тут толерантні» — пояснив президент. Так само як відданий Віджай-дас із львівського храму, який попри те, що ведучий недільної програми використовував українську мову, звертався до відданих з оголошеннями російською мовою. В інтерв’ю Віджай-дас розказав, що може думати і розмовляти обома мовами: народився у Львові, тато був росіянином, матір — українкою, вчився у російській школі — звідси і двомовність.

Недільні програми у містах на Сході України, де вдалося провести польові дослідження — у Харкові, Бердянську, Краматорську, Маріуполі — ми не зустріли україномовних спікерів, але не тому, що програми принципово проводяться російською мовою, а тому, що в цих регіонах в принципі невелика частина населення у побуті спілкується українською мовою. Після початку війни на Донбасі Львівська область прийняла найбільшу кількість переселенців серед інших західних областей^[18], серед них були і вайшнави. Переселенці без жодних перешкод спілкуються природною для них російською мовою з рештою львівських відданих, що в черговий раз доводить, що мовне питання не є принциповим у вайшнавських громадах. «Ця проблема притягнута владою за вуха. Я так розумію, що ця проблема — націоналісти, так само оці... які борються між собою сторони — це придумана [проблема] для певних цілей» — пояснює Віджай-дас.

Хоч у вайшнавському середовищі цілеспрямовано не культивують українську мову, та все ж визнають необхідність створення українських перекладів і ведуть активну роботу у цьому напрямку. Українською мовою перекладені основні сакральні тексти, на які спирається вчення — «Бгаґавадґіта як вона є», 3 пісні книги Шрімад-Бгаґаватам (Бгаґавата Пурани), «Шрі Ішопанішад», «Крішна, Верховний Бог-Особа», «Нектар відданості», «Чайтан’я-чарітамріта».

Мова для українців справді є головним маркером національної культури і найбільш живим її елементом. Але чим є українська культура поза мовою, це питанням, стосовно якого українці самі ще не досягли консенсусу, не кажучи вже про українських вайшнавів, для яких це питання a-priory не є першорядним. Коли ми спитали у Дгірашанти-даса Ґосвамі Магараджа, англійського проповідника, який був учнем самого Прабгупади і ввібрав кришнаїзм в щонайбільш ортодоксальній формі, про те, чи важливо зберігати різноманітність цього світу, а відповідно культивувати українську культуру тут, в Україні, його питанням у відповідь було «А що таке українська культура?». Хоч магарадж — англієць і природно не може мати особливої чутливості до питань української ідентичності, уже сам той факт, що спілкуючись з українськими вайшнавами (а Магарадж є частим гостем в Україні), він не помітив проявів національного сентименту в українських вайшнавах, говорить про те, що українці у своїх духовних пошуках не ставили йому таких питань.

Тож якщо мова не є принциповим питанням для вайшнавів, не варто очікувати, що інші прояви національної культури, такі як одяг, звичаї, національні свята та національні герої, грають якусь помітну роль у картині світу більшості українських вайшнавів. Показовою була ситуація на урочистому закритті проекту Міжнародної релігієзнавчої школи «Вайшнавська традиція крізь століття» 24 серпня 2015 року, яке відбувалося у одній із аудиторій Дніпропетровського національного університету імені Оленя Гончара. Організатори-вайшнави у своїх виступах не згадали про те, що закриття збіглося із ще однією урочистою датою, правда не вайшнавського, а національного значення. Бо й справді, самі по собі національні свята для більшості вайшнавів не несуть цінності з вище окреслених причин. Втім, для них вони набувають дещо іншої цінності — як привід прославити Господа та хорошу можливість для проповіді. Національні свята, такі як День незалежності, День Конституції, День вишиванки, День міста віддані використовують для проведення гарінам, оскільки велика кількість людей в розслабленому, святковому настрої зазвичай гуляє центром міста. Нерелігійні свята, які зазвичай святкують українці, наприклад, Новий рік чи 8 березня, кришнаїти теж відзначають, але не в приватному просторі поза громадою, а в самій громаді. Як повідомила мата-джі^[19] з храму міста Бердянська, «ми перетворюємо Новий рік на вайшнавський Новий рік».

День народження — це свято, яке можуть святкувати як в приватному просторі дому, так і у громаді. Відданих, які є іменинниками, вітають у храмі, дарують подарунки. Мадгава Кришна-дас, президент храму міста Маріуполя, підкреслив, що День народження для вайшнавів дещо суперечливе свято, оскільки у вайшнавізмі, як і в індуїзмі загалом, метою є мокша, звільнення від пут кола перероджень. Тобто по суті народження в матеріальному світі не є радісною подією. Тим не менше, Мадгава Кришна-дас дивується, що віддані продовжують святкувати свій черговий прихід у сансару^[20]. Інші віддані не пропонували такої інтерпретації. Віджай-дас зі Львова розповів, що віддані у їхній ятрі^[21] святкують не тільки день народження, а й іменини. Відданий Володимир, також зі Львова, уточнив, що ініційовані вайшнави навряд чи святкують іменини, адже ім’я дане батьками при народженні, вважається кармічним ім’ям, тому святкувати, по суті, нічого. Віджай-дас в інтерв’ю провів паралель між християнським святкуванням іменин та вайшнавським святкуванням днів народження вайшнавських святих: «От, наприклад, ми святкуємо всі іменини. Івана, Петра, Романа, Василя. Серед людей мене дивує одна звичка. Це вони находять Василя і п’ють з ним. Це така традиція, погана мода. У нас, наприклад, це кожне ім’я, воно... це ім’я якогось святого. У нас так само є такі свята. У нас так само є духовні імена, можна таких само святих знайти, як наприклад, Санатана Ґосвамі. Можна було сказати: «ну шо, давай готуй бенкет», але ми збираємося і говоримо про тих святих людей. Таким чином ми ніби спілкуємося з їхніми якостями. Я бажаю українцям, щоб вони іменини святкували так само, тому що в християнстві дуже багато хороших святих». Святкування іменин ілюструє той факт, що українські вайшнави, попри те, що ведична культура повністю структурує їхнє життя, не розірвали зв’язок з національними традиціями.

Попри всезагальний вайшнавський status-quo про те, що національна ідентифікація є ілюзорною, все ж у вайшнавізмі є категорія людей, в яких є потреба виражати її. Такі вайшнави знаходять підстави звернення до української культури в самому вайшнавізмі, формуючи при цьому особливу українську міфологію. Українська культура в цьому дискурсі набуває цінності у зв’язку з тим, що походить від ведичної і має надзвичайно багато спільних рис із нею. Таким чином весь доробок так званої «трипільсько-арійської теорії походження українців», яку свого часу розробляли Ю. Шилов та Ю. Канигін і яку наука не визнає, виявляється досить актуальним для вайшнавів, адже говорить про давній початок етногенезу українців починаючи, з 2–3 тис. до н. е. і робить українську культуру винятковою та ближчою в часі до ведичної. Не вдаючись в особливості етногенетичних побудов вайшнавів, можна сказати, що загалом вони спрямовані на відшукання ознак спорідненості української та індійської культур. Вайшнави люблять порівнювати шикху з козацьким оселедцем, стверджувати, що санскрит пішов із України, відшуковуючи спільні корені в словах, вказувати на схожість українських орнаментів та елементів одягу на індійські. На питання до Віджая-даса зі Львова, чи вдягає він вишиванку на День вишиванки, він відповів ствердно, при цьому додавши, що в Індії теж є вишиванка. Крім того, у випадку з вайшнавами, носіння вишиванки не слід трактувати лише як прояв національного сентименту. Дуже часто вишиванку шанують не скільки як атрибут української культури, а як річ, яка має на собі сакральні орнаменти, схожі на індійські. Трібганга-дас, президент храму Бердянська, розказав, що деякі віддані навіть одягають вишиванку разом із дготі. Показово, що респондент називав таких відданих в третій особі — «вони» — виключаючи їх таким чином з колективного «ми» першої особи, що ще раз доводить тезу про те, що захоплення українською культурою та арійською теорією етногенезу українців не можна назвати мейнстрімом в українській вайшнавській громаді.

Також екологічний рух, який наразі дуже активно розвивається в межах вайшнавізму, в українському ISKCON подекуди обростає новими значеннями, характерними для вищезгаданого вайшнавського бачення національної культури. Будівництво еко-поселень з хатами, побудованими за традиційними технологіями без використання штучних матеріалів, з власними фермами, пасіками та ремісничими майстернями для певної категорії українських вайшнавів є не лише бажанням жити на лоні природи на самозабезпеченні натуральними продуктами, але й відродити те, що й так було характерне для українських земель, для традиційної культури України. Таким чином легітимація національної культури відбувається одночасно в двох дискурсах — в історичному та екологічному, через ствердження, що українська культура така ж давня і така ж корисна для життя, як ведична. Прикладом такого національно орієнтованого еко-поселення є те, яке розвивається у селі Магдалинівка Дніпропетровської області у живописному місці на березі річки Орель.

Висновки

Як би не трактували вайшнави ISKCON універсальність своєї релігії, спостерігаємо одне — вайшнавізм справді активно розвивається і поширюється світом головно завдяки одній своїй універсалізуючій рисі — здатності повністю структурувати життя, підпорядковувати собі всі його сфери, формувати особливий етос, у якому віддані задовольняють свої духовні запити. Велику роль у цьому етосі відіграє вайшнавська культура, яка структурує не лише повсякдення відданого, адже регулює його їжу, сон, сексуальне життя та соціальну взаємодію, але й його «свято», адже вихід із рутини повсякденного життя для вайшнава також виявляється організованим сакральною географією вайшнавізму. Так, більш бажаним способом проведення відпустки для відданого виявляється не секулярний, а паломницький туризм. Ба більше, вайшнавська сакральна географія формує у вайшнавів інше відчуття простору, структуроване радше святими місцями ґаудія-вайшнавізму в Індії, ніж громадськими транспортом та шляхом з дому на роботу. Для вайшнавського релігійного досвіду характерне не скільки фізичне сприйняття простору, скільки духовне — усі сакральні місця є в духовному світі і доступ до них лежить не лише через подолання фізичних відстаней, а й через духовне вдосконалення. Тобто вайшнавізм як релігія формує окрему реальність, окремий хронотоп для своїх адептів, який виявляється самодостатнім і не потребує особливого зв’язку із часопростором своїх же співвітчизників-невайшнавів. Це все свідчить про велику консолідуючу силу вайшнавізму і його здатність поглинати в себе практики, які є в національній культурі. Гарним прикладом може служити те, що вайшнави громадою святкують національні, міжнародні та персональні свята — Новий рік переторюють на вайшнавський новий рік, а православні іменини на вайшнавські іменини. Фактично, вайшнавська культура і спосіб життя, який пропонує кришнаїзм, природно веде до соціалізації передусім в громаді, а потім вже поза нею. Вайшнави справді формують осібну консолідовану громаду, яка має свою власну культуру, в якій здебільшого не знаходиться місця для культивування національної.

Утім, в такому нібито замкненому на собі, основаному на вайшнавській культурі середовищі знаходиться простір і для української культури, щоправда в досить специфічному баченні. Вона для вайшнавів набуває цінності саме в її причетності та схожості до ведичної, а черпає натхнення цей дискурс з «трипільсько-арійської теорії етногенезу українців», «слов’янських вед» та подібних джерел. Хоча серед вайшнавів є багато прихильників такого трактування української культури, домінуючою цю тенденцію важко назвати. Та її можна вважати саме тією рисою, яка вирізняє український ISKCON від решти громад у світі. Особливості сприйняття національної культури та «арійський міф» у світогляді українських вайшнавів є перспективою дослідження й вимагає проведення цілеспрямованої польової польової роботи в цьому напрямку.

Примітки

1. ↑ Дготі — індійський традиційний чоловічий одяг, який є шматком тканини 2–5 м завдовжки, який зав’язують навколо стегон, пропускаючи один його кінець між ногами для зав’язування вузла.
2. ↑ Див.: ТВ ТГУ от 2 марта 2012 г. (Томск) О научной конференции по Бхагавад-гите в Томске. (дата звернення: 09.12.2023).
3. ↑ Прасад — у індуїстській традиції вегетаріанська їжа, яка є релігійним піднесенням богу і яку зазвичай споживають після піднесення.
4. ↑ Тілака — знак на лобі, який індуїсти наносять сандаловою постою, глиною чи попелом для захисту, очистки карми та як символ приналежності до тієї чи іншої течії індуїзму. Тілака вайшнавів ISKCON складається з двох вертикальних ліній, які з’єднані біля основи третьої частини, яка нагадує листок священного дерева туласі і розміщена на носі. Ці лінії втілюють Кришну та його дружину Радгу, які зустрічаються у Вриндавані.
5. ↑ Шикха — пасмо волосся, яке вайшнави-чоловіки залишають на голові, збриваючи решту волосся. Це традиційна стрижка для тих вайшнавів, які практикують відречення.
6. ↑ Сампрадая — релігійна або філософська традиція в індуїзмі.
7. ↑ Найкраще про діяльність Міжнародної релігієзнавчої школи «Вайшнавська традиція крізь століття» у статті Zavhorodniy Y., Smytskyі L. Hinduism in Ukraine: a general overview and the activities of «The Vaiṣṇava tradition through the ages» international religious studies school // Scriptorium nostrum, 2017, № 2 (8).
8. ↑ У цьому контексті можна згадати публікацію Карпицкий Н. Н. Уникальность религиозного опыта в вайшнавизме ISKCON // Збірка матеріалів IV та V Міжнародної релігієзнавчої школи «Вайшнавська традиція крізь століття» 2014–2015 років. Луцьк, 2016.
9. ↑ Детально про щоденні вайшнавські ритуали та рутину у статті: [Тайване 2012, 75–85].
10. ↑ Детальніше про натуралізоване релігієзнавством розуміння «релігійного» і «секулярного» у модерних ліберальних державах тут: [Узланер 2008, 140–159].
11. ↑ Гарінама — хода зі співами і танцями, яка зазвичай відбувається в найбільш відвідуваних місцях міста (на головних площах, в парках) для проповіді і оспівування імені Кришни.
12. ↑ Див.: Клуб «Благость» доктора Торсунова. (дата звернення: 15.05.2020).
13. ↑ Бгакта — відданий Богу в індуїстській традиції. Той, хто практикує бгакті-йоґу. Святенник або святенниця.
14. ↑ Пуджа — обряд вшанування Бога в індуїзмі.
15. ↑ Дгарма — релігійно-філософський концепт в індуїзмі, який означає універсальний закон, порядок речей у Всесвіті. У більш вузькому значенні це слово вживають на позначення правильної, благочестивої поведінки.
16. ↑ Ґуру — вчитель в індуїстській традиції.
17. ↑ Адгарма — в цьому контексті неблагочестива поведінка.
18. ↑ Див.: Динаміка міграції в Україні: де живе найбільше переселенців // Слово і діло. Аналітичний портал.
19. ↑ Мата-джі — форма звернення до жінок у ISKCON.
20. ↑ Сансара — коловорот смертей і народжень в індуїзмі у світах.
21. ↑ Ятра — у вайшнавізмі так називають не лише колісничний фестиваль, але і громаду. Найчастіше ятри збігаються з адміністративним поділом країни, тому при вживанні слова ятра мають на увазі громади того чи іншого населеного пункту — ятра Донецька, рівненська ятра і т. д.

Література

1. Карпицкий Н. Н. Уникальность религиозного опыта в вайшнавизме ISKCON // Збірка матеріалів IV та V Міжнародної релігієзнавчої школи «Вайшнавська традиція крізь століття» 2014–2015 років. Луцьк, 2016.
2. Проскурня Н. Путешествие по священным местам с Александром Хакимовым. Москва, 2018.
3. Тайване Э. Международное общество сознания Кришны: к вопросу о рецепции бенгальского вайшнавизма на Западе (Часть ІІ) // Религиоведение, 2012, № 2.
4. Узланер Д. Расколдование дискурса: «Религиозное» и «светское» в языке нового времени // Логоc, 2008, № 4.
5. Шевчук М. А. Взаимодействие социокультурных систем на примере судьбы священного текста Бхагавад-Гиты // Вестник томского государственного университета. История, 2008, № 1 (2).
6. Шевчук М. А. Место «Бхагавад-гиты как она есть» A. Ч. Бхактиведанты Свами Прабхупады в системе ценностей традиционного индуизма // Вестник Томского государственного университета. История, 2013, № 4 (24).
7. Mission and Vision // Krishna West. URL: https://krishnawest.com/about/mission-vision/ (дата звернення: 03.04.2020).
8. GBC Meeting Clarifies Krishna West is Part of ISKCON // The News Agency of the International Society for Krishna Consciousness. Oct. 26, 2017. URL: https://iskconnews.org/gbc-meeting-clarifies-krishna-west-is-part-of-iskcon,6332/ (дата звернення: 25.04.2020).
9. Zavhorodniy Y., Smytskyі L. Hinduism in Ukraine: a general overview and the activities of «The Vaiṣṇava tradition through the ages» international religious studies school // Scriptorium nostrum, 2017, № 2 (8).

Фото вгорі: Юлія Філь.