Беназір Бгутто: життя в політиці
Беназір Бгутто стала легендою ще за життя: перша жінка — голова уряду мусульманської країни, обрана демократичним шляхом, наймолодший прем’єр Пакистану... Представниця відомої політичної династії, вона перебрала на себе обов’язки голови Пакистанської народної партії майже одразу після страти батька, відомого політика З. А. Бгутто, відсунувши від керівництва матір, брата і дядька. Вона наважилась кинути виклик найбільшій силі, яка завжди мала надзвичайні повноваження в її країні, — армії. Вона зробила відчайдушну спробу знов показати, що іслам і демократія можуть співіснувати, виклик був кинутий також ісламським ортодоксам, і це в часи правління в Пакистані диктатора Зії уль-Хака, який намагався запровадити в державі клерикально-військове правління. Її друге повернення до влади мало нарешті припинити черговий військовий режим — генерала П. Мушаррафа, але не судилося... 27 грудня 2007 р., коли до чергових парламентських виборів залишалося пару місяців, Б. Бгутто загинула під час зустрічі з виборцями в м. Равалпінді. 15-річний добре навчений «борець за віру», тобто терорист-смертник, убив її пострілами впритул і підірвав себе. Після трагічної загибелі вона здобула статус шахіда — людини, що віддала своє життя за досягнення ідеалів нації. Для багатьох жінок у Пакистані та й взагалі у мусульманському світі вона й досі є уособленням надії на те, що жіноча доля може бути кращою. Ще одна відома пакистанка — Малала Юсуфзаї, яка з дитинства боролася за права дівчат здобувати освіту, зазнала нападу талібів і 2014 р. була нагороджена Нобелівською премією миру, — неодноразово говорила, що саме діяльність Беназір Бгутто надихала її персонально.
Життю і діяльності Беназір Бгутто присвячено безліч публікацій, у Пакистані і за кордоном. Тисячі доларів і ще більше пакистанських рупій витрачені на те, щоб з’ясувати, хто саме стоїть за її вбивством. Кожного року наприкінці грудня (роковини її загибелі) з’являються нові свідчення і коментарі щодо її досягнень і прорахунків, вони дуже різні за тоном, але мають дещо спільне: немає однозначних оцінок, усі дослідження дуже контроверсійні, лише акценти розставлені по-різному. Пишуть політики і журналісти, місцеві і західні, її друзі і вороги, і кожен має своє бачення. Вийшло друком багато книжок-спогадів журналістів, які працювали разом з Беназір. Одна з найвідоміших — британської журналістки Крістіни Лемб «В очікуванні Аллаха. Боротьба Пакистану за демократію» [Lamb 1991]. Але і в них вона постає як яскрава, але неоднозначна особистість. Найбільше схвальних відгуків від жінок, які продовжують бачити в ній якщо не кумира, то надію. Декілька років тому в РФ видано книгу «Беназир Бхутто: портрет в двух ракурсах» [Cуворова 2013]. Її авторка, Анна Суворова, є відомим фахівцем-сходознавцем, знавцем літератури урду, щороку буває в Пакистані, бере участь у наукових конференціях і літературних фестивалях, тож мала можливість назбирати багато цінної інформації.
Нарешті, цікавими джерелами для вивчення життєвого шляху Беназір є її власні книги — «Дочка Сходу» [Бхутто 2008] і «Примирення. Іслам, демократія і Захід» [Бхутто 2009]. Хоч багато інформації має суб’єктивний характер, все ж таки спогади дають можливість відстежити, як саме її родина, найближче оточення, освіта змогли вплинути на формування непересічної особистості, якою точно була Беназір. Зрештою, її перша книга спогадів не просто так починається словами: «Не я обирала це життя, життя вибрало мене».
В Україні взагалі публікацій про політику та історію її країни було вкрай мало, оскільки пакистанська тематика не здобула популярності на наших теренах. А Бгутто знають лише через її належність до відомої династії, гарну зовнішність і трагічну долю. Тож спробуємо у своєму дослідженні з’ясувати, чим була наповнена політична кар’єра Беназір Бгутто і чи існує насправді якийсь «феномен Беназір». Навряд, оскільки в Пакистані завжди так: обожнювання мільйонів може відійти в небуття миттєво і так само швидко повернутися знов — залежно від обставин. Або ж людське ставлення до «великих» розподіляється десь 50 на 50: для когось політик стає кумиром, друга половина готова його вбити (яскравий приклад — минулорічний смертний вирок колишньому президенту Пакистану П. Мушаррафу, після чого майже одразу ледь не на кожному дереві в Ісламабаді з’явилися листівки «Мушарраф — наш герой!»). Політичне життя в Пакистані залишається складним калейдоскопом протягом усього існування цієї держави. У яскравому i мінливому, як калейдоскоп, політичному календарі усе має значення: походження і родина, мова й релігія, освіта та бізнес, друзі й вороги, зовнішність і ораторське мистецтво. А ще — у яку саме мить ти вирішив узяти участь у боротьбі за нову картинку в тому калейдоскопі, який вже понад 70 років крутиться, продукує якісь зміни і не дає зрозуміти послідовність цих змін, а тим більше — спрогнозувати новий візерунок. Дослідниками історії цієї багато в чому незвичайної країни вже не раз зазначалося, що на формальну реалізацію «ідеї Пакистану» і створення держави мусульман Південної Азії пішло усього сім років — від Лахорської декларації 1940 р. до проголошення незалежної Ісламської Республіки Пакистан у серпні 1947 р. А от на пошуки дієвої моделі державності витрачено наступні 70 років, і спроби зробити державу ефективною тривають досі. Кожного, хто брався керувати Пакистаном, чекала непроста доля: незбалансована економіка, бідність і неосвіченість, клановість і етнічна ворожнеча, корупція і політичні чвари, недружні сусіди і вкрай складна безпекова ситуація, а ще — посухи і нестача води, землетруси та паводки... Що вже й казати про долю жінки, яка наважилася стати біля керма такої складної держави, — однозначно, вона була дуже сміливою, і це, мабуть, єдине, що ми можемо визнати безапеляційно. «Беназір Бгутто була найвідважнішою людиною з усіх, кого мені доводилося знати», — так написав про неї співавтор останньої книжки «Примирення», журналіст Марк. А Сігал [цит. за: Бгутто 2009, 2].
У житті Беназір були злети і падіння, палаци і в’язниці, з нею спілкувалися сильні світу цього, на неї молилися найбідніші прошарки населення в Пакистані. Беназір називали «королевою нетрів», проте її весілля було розкішним, як у східній казці. А вже за місяць вона пережила замах на вбивство, і таких буде ще декілька. Її любили і ненавиділи, на неї покладали надії на мир у регіоні і її ж звинувачували в підтримці терористів. Беназір активно просувала гасла демократії, проте дивним чином боротьба за рівність поєднувалася з любов’ю до розкошів, дорогих прикрас, зокрема неодноразово вона сама і члени її родини були звинувачені у впровадженні всіляких фінансових схем, а її чоловік А. Зардарі став символом корупції в Пакистані. Яких тільки епітетів вона не здобула — її називали «залізною леді Сходу» і «надією Азії», «дочкою Пакистану», її перетворили на кумира ті, хто вірив у справедливість, гендерну рівність, співіснування норм ісламу і демократії. А її вороги таврували Беназір «немусульманкою», «служницею Вашингтона», «Чорною трояндою» і приписували їй вислів «таліби — мої діти». Цікаво, що її перша книжка-автобіографія вийшла у світ у 1988 р. під різними назвами: «Дочка долі» і «Дочка Сходу». Це був своєрідний маніфест — спогади про родину, освіту і боротьбу за демократію — саме в 1988 р. вона повернула прізвище Бгутто на політичний олімп у Пакистані. Деякі її зауваження не викликають жодного заперечення, наприклад таке: «Більшість пакистанців не бажало перетворення країни на теократію. Вони дотримувалися принципів світської держави, які були закладені в основу державного устрою засновником Пакистану Каїд-і-Азамом Мохаммедом Алі Джинною» [Бхутто 2008, 5]. Саме таку країну прагнула бачити Беназір.
Її друга книжка «Примирення. Іслам, демократія і Захід» теж мала бути передвиборчим маніфестом, але стала останнім її твором. Беназір було вбито під час політичного марафону 2007 року, її родина напише потім в коментарях до її останньої книжки: «В Аллаха, мабуть, були свої причини, щоб дозволити нашій дружині і мамі дописати цю книгу... У ній ідеться про речі, які ніколи не зрозуміють ті, хто її вбив: демократію, толерантність, здоровий глузд, надію та істинний сенс ісламу» [цит. за: Бхутто 2009, 321]. Кажуть, що вона мала політичне чуття і вміла переконувати та справляти враження, але це ані зупинило її ворогів, ані запобігло жорстокому вбивству. Вона знала, що ризикує, але справді була дуже відважною. Чи, може, це була її доля? Як зазначалося у статті М. Б. Алама «Чому Беназір Бгутто була дочкою Пакистану?», «...наскільки життя Беназір було визначене долею, а наскільки фатальними обставинами — це питання для істориків» [Alam 2019].
Почнемо з долі. Беназір народилася 21 червня 1953 р. в Карачі — найбільшому місті Пакистану, дотепер — діловій і фінансовій столиці країни. Родина, у якій вона з’явилася на цей світ, належала до кола найвідоміших аристократичних сімейств Пакистану. Батько — Зульфікар Алі Бгутто, колишній міністр закордонних справ, президент і прем’єр-міністр, походив з багатої родини аристократів-землевласників. За національністю сіндгі, сімейний маєток розташований неподалік від міста Ларканав пакистанській провінції Сіндг. Мати Беназір, Нусрат Бгутто (Ісфахані), мала іранське курдське походження, сповідувала шиїзм, тоді як батько Зульфікар був сунітом. У своїх спогадах Беназір неодноразово згадувала, що для неї ці розбіжності ніколи не мали значення, усі були мусульмани, єдність ісламського віровчення не ставилася в родині під сумнів.
Нусрат Бгутто була другою дружиною Зульфікара (з першою, своєю кузиною Ширін, він побрався за традицією в юному віці, потім поїхав на навчання до Британії і після повернення з нею вже не жив), згодом Нусрат стала відомою політичною фігурою в Пакистані, мабуть, виходячи заміж за Зульфікара, була одразу до цього готова — правильно оцінювала його походження і можливості, розуміла його амбіції. Як очевидно з її прізвища, народилася Нусрат в іранському місті Ісфахані 23 березня 1929 р. в багатій родині клану Гарірі курдського походження. Її батько, відомий бізнесмен, мешкав у Бомбеї і лише після Поділу Британської Індії 1947 р. переїхав до Карачі з родиною. Нусрат у той час здобувала освіту в Ірані — дістала ступінь бакалавра з мистецтв і гуманітарних наук в Ісфаганському університеті. З майбутнім чоловіком зустрілася вже в Карачі, 8 вересня 1951 р. вони одружилися. Беназір була старшою дочкою у пари, згодом народилися ще два сини, Муртаза і Шахнаваз, та дочка Санам. Нусрат із задоволенням виконувала обов’язки першої леді країни в 1971–1977 рр., але після військового перевороту її доля різко змінилася. Замість прийомів та закордонних візитів на неї чекали домашні арешти та в’язниці, довге життя за кордоном, де вона спочатку очолила ПНП, а згодом, також в еміграції, — Рух за відновлення демократії (створений нею ж 1981 р.). Після загибелі її ката — генерала Зії уль-Хака Нусрат стала брати активну участь у політичному житті країни, спочатку підтримавши Беназір, була навіть членом її уряду першої каденції. Згодом віддала перевагу синові — Муртазі, оскільки вважала, що спадкоємцем у політичній династії має бути чоловік. Після загадкового вбивства Муртази в 1996 році дочка відсторонила її від будь-якого впливу, від того часу Нусрат Бгутто жила в Дубаї, більше Беназір не допускала її присутності у власній політичній кар’єрі, посилаючись на її хворобу і вік. Але мати пережила дочку і двох синів (інший син, Шахнаваз, загинув за загадкових обставин у 1985 році у Франції), по мерла своєю смертю у 2011 році і в пам’яті пакистанського народу залишилася під іменем «Mādar-e-Jamhooriat» — «Мати демократії», саме такий титул був наданий їй парламентом країни вже після смерті.
Можна припустити, що Нусрат багато в чому подавала приклад старшій доньці, аж поки їхні шляхи не розійшлися. Пізніше Беназір навіть згадала, що курдське походження її матері також вплинуло на її рішення боротися за демократію (складне курдське питання спонукало боротися за справедливість?). Хоч би там як, але мати точно сприяла «демократичним захопленням» Беназір, у віці 14 років дозволила їй самій обирати, чи носити чадру (та категорично відмовилася, а покривати голову стала тільки тоді, як розпочала політичну кар’єру в Пакистані), заохочувала до західної освіти. Сама Беназір неодноразово згадувала, що батьки виховували синів і дочок абсолютно однаково, не обмежували дівчат у можливостях навчання, наприклад. Те, що згодом мати стане підтримувати брата Муртазу в його намаганням керувати партією, для Беназір могло бути розчаруванням. Але ж і сама вона, маючи трьох дітей, від самого початку робитиме ставку на єдиного сина Білавала, лише в ньому, а не в дочках бачила свого наступника і спадкоємця гучного прізвища Бгутто. До речі, навіть після шлюбу з представником пакистанської бізнес-еліти Асіфом Зардарі вона не відмовилася від батькового прізвища, а її троє дітей мають подвійне прізвище Бгутто-Зардарі. Щоб зрозуміти, що означає це фамільне ім’я, знов потрібно трохи зазирнути в історію.
Її дід — Шах Наваз Бгутто був відомою політичною фігурою на Індостані в першій половині XX сторіччя, коли вирішувалась доля «перлини Британської імперії», очолював провінційний уряд, у молоді роки був добре знайомий з Мухаммедом АліДжинною — майбутнім «батьком Пакистану». Члени аристократичної родини Бгутто активно долучилися до політики в новій країні. Цікаво, що один із засновників ПНП Мумтаз Бгутто, дядько Беназір, був фактично усунутий нею від керування партією в 1985 р. (він заснував власну партію — Сіндг Балоч Пуштун Фронт і виступав в опозиції до свого колишнього політичного проєкту). Беназір вимагала не просто поваги, а повного усвідомлення того, що ПНП існує завдяки їй особисто. Так само як колись її батько казав: «Я і є партія». Можливо, тому, що 20 листопада 1967 року саме завдяки його амбіціям у Лахорі в будинку Доктора Мубашіра Хасана був заснований новий політичний проєкт — Пакистанська народна партія і з того часу на чолі має когось з родини Бгутто [Anmar 2020, 17].
Про батька потрібно згадати більш детально окремо, не було б його і його кар’єри — ніхто б не знав у світі про Беназір. Зульфікар Алі Бгутто народився 5 січня 1928 р. в Ларкані, здобув блискучу освіту спочатку в Індії, у Бомбеї, а згодом і за кордоном — США і Британії, закінчив Каліфорнійський та Оксфордський університети. Повернувшись у 1953 році до незалежного Пакистану, заснував юридичну практику в Карачі. Та амбіції в нього було набагато більші, він мріяв про публічну кар’єру, а не приватну компанію. З 1957 р. працюючи у представництві Пакистану в ООН, він почав використовувати свої знання та ораторські навички: активно, хоч і безуспішно, намагався «проштовхнути» на вищий рівень обговорення кашмірського питання. Від 1963 р. він вже міністр закордонних справ, намагається просувати ідеї поступового набуття незалежності від Заходу та зближення з Китаєм. Фактично Бгутто був першим, хто звернув увагу на можливість використання Пакистану для створення індійсько-американського антикитайського альянсу, і тому став першим пакистанським політиком, який прагнув стратегічного зближення з КНР [Борділовська 2018, 200].
Після індійсько-пакистанської війни 1965 р. і підписання Ташкентської декларації Бгутто виступив з гострою критикою цього документа і подав у 1966 р. у відставку, оскільки вважав, що Пакистан пішов на занадто поступливі кроки. Звільнившись з уряду, він створив опозиційну ПНП, якій була потрібна ідеологічна платформа. З. А. Бгутто запропонував «ісламський соціалізм» під гаслом: «Іслам — наша віра, демократія — наша політика, соціалізм — наша економіка». За таку «незрозумілу пропаганду» уряд невдовзі його заарештував і кинув за ґрати. Проте в країні наближалися вибори, і його партія набирала політичної ваги, під час виборчої кампанії, щоправда, він був більш обережний із соціалістичними гаслами та переважно звертався до ісламу, що в такій державі, як Пакистан, завжди надійніше. Тому й не дивно, що епоха «ісламського соціалізму» триватиме недовго, з 1972-го по 1974 р., а реформи не були завершені.
Далі на Бгутто чекав неприємно крутий розворот: під час парламентських виборів 1970 р. ПНП завоювала більшість голосів у Західному Пакистані, але загалом у країні перемогу здобула бенгальська Авамі Ліг, яка виборювала автономію Східного Пакистану. Президент Ях’я-Хан оголосив результати виборів недійсними, що спричинило громадянську війну. За підтримки Індії, після жорстоких боїв бенгальський національно-визвольний рух здобув перемогу, як наслідок, була створена нова держава — Бангладеш. Унаслідок Бангладеської кризи посада президента перейшла до З. А. Бгутто, саме він проводив переговори з І. Ганді і поставив підпис під Сімлянською декларацією 1972 р., яка фактично визнавала лінію контролю в Кашмірі за міждержавний кордон. Тож тепер вже його критикували за поступки Індії, і хоча для Пакистану ці події стали справжньою геополітичною катастрофою, для самого З. А. Бгутто вони були початком піку його кар’єри.
У 1973 році була прийнята нова Конституція Пакистану, посада президента набувала церемоніального характеру, сам З. А. Бгутто, аби втримати реальну владу, став прем’єр-міністром, а також зберіг за собою посади міністра закордонних справ, оборони і внутрішніх справ. Він фактично контролював усі важливі галузі промисловості — металургію, хімічну промисловість, виробництво цементу, машинобудування, сферу страхування; щоправда, його влада не поширювалася на провідну галузь — текстильну. Зосередивши у своїх руках усю можливу владу, він розпочинає обіцяні реформи і розбудову «соціалізму з ісламським обличчям». До його реформ надзвичайно схвально поставилися в Радянському Союзі, у зовнішній політиці ІРП відбулися значні зміни. Бгутто голосно заявляв про незалежний курс країни (від Заходу передусім), основним принципом зовнішньополітичної діяльності оголосив двосторонність, країна вийшла з багатьох міжнародних союзів, зокрема Співдружності націй (тимчасово). Саме в цей час відбувається посилення зв’язків з Китаєм: знаковим стало відкриття 1971 р. високогірного Каракорумського шосе для легкого транспорту, а КНР згодом не лише почала постачати зброю, а й допомогла у будівництві заводів військового напрямку та машинобудівних фабрик подвійного призначення. Ще одним пріоритетним напрямком стає співпраця з мусульманськими країнами, відповідно до ідей «ісламської солідарності»...
Фото вгорі: Олівер Марк.